Народжені журналістикою: херсонці згадують династію Зленків

Народжені журналістикою: херсонці згадують династію Зленків

Родина у якій були і редактори, і кореспонденти, і першопрохідці PR, і письменники- це родина Зленків. До свята журналістики про них згадує Віктор Гридасов.

6 червня - День журналіста України

      Це - професійне свято журналістів, кореспондентів і репортерів, що відзначається в Україні кожен рік. 25 травня 1994 року в Києві перший всенародно обраний президент України Леонід Макарович Кравчук підписав Указ № 251/94, який пропонував установити в республіці нове «професійне свято працівників засобів масової інформації — День журналіста».

      Дата для святкування «Дня журналістів» була обрана не випадково. Саме в цей пам'ятний день в Брюсселі Національна спілка журналістів України переважною більшістю голосів була прийнята до лав Міжнародної федерації журналістів — найбільшої в світі організації професійних працівників ЗМІ.

Союз - великий, а  редактори - в Нову Каховку

      У літописіпреси Херсонської області яскравими літерами вписане ім'я редактора новокаховської міської газети "Нова Кахавка" Віталія Зленка. В 70 і 80 роки минулого століття її редакція була Всесоюзною школою кращого досвіду організації творчого процесу газетярів. Її відвідували журналісти з усіх куточків Радянського Союзу. Письменник і журналіст Віталій Зленко виступав у навчальних закладах Союзу, розповідаючи про те, що можуть закохані у свою справу працівники газети та їх помічники - робітничі та селянські кореспонденти. Його шанобливо називали Всесоюзним редактором.  

      Віталій Миколайович Зленко народився 24 травня 1939 року в Каховці в сім’ї службовця. Закінчив факультет журналістики Львівського університету. Учителював. Працював на журналістській роботі: у бериславській районній газеті "Маяк", кореспондентом обласної газети "Наддніпрянська правда", редактором міської газети "Нова Каховка. Як газетяра, Віталія Зленка вирізняли відчуття і уміння розкрити тему, увага до людських характерів і доль. Він дбайливо плекав українську мову, по зернятку збирав і поширював відомості про історію України, зокрема козацьку добу на Херсонщині. У бериславському "Маяку" та наддніпрянці бунтівна душа Віталія Зленка призводила до його конфліктів з районними, міськими та обласною владами. Але талановитому молодому поетові багато прощалося. За високу журналістику та незаперечний авторитет серед письменства держави. Ці фактори мали вирішальне значення і при прийомі його в 1973 році до спілки письменників СРСР.

      1974 року Віталія Зленка призначили редактором новоствореною міської газети "Нова Каховка". Починаючи з нуля, він згуртував навколо себе колектив журналістів з палкими серцями, справжніх патріотів молодого міста на Дніпрі. Новокаховські газетярі Лариса Литвин, Валірій Руденко, Лариса Крутько та багато інших стали маститими майстрами слова. При редакції газети Віталі Зленко об'єднав молодих літераторів, майбутні письменники Херсонщини. В новокаховській редакції починали і ставали майстрами слова поет Валерій Кулик, письменник Анатолій Бахута, редактор "Нового дня" Анатолій Жупина та багато інших знаних на Херсонщині літераторів.

Час для красного письменства та для PR-у

     У 1984 році Віталій Миколайович Зленко перейшов на роботу в республіканську "Робітничу газету" - власним кореспондентом по Херсонській, Миколаївській та Кримській областях. Здивувань і навіть галасу було чимало. А він пояснив свій вибір просто: «Хочу писати...».

Але й на посаді власкора він не дозволяв собі спочивати на лаврах: створив літературно-публіцистичний клубу «ТАВРІЯ-PR». Книжки-візитки, які воно видавало, стали вищим зразком публіцистики  в боротьбі за права селянина. Авторитетні на Херсонщині керівники агропромислового комплексу не без перебільшення називали їх одами землеробам Херсонщини.

      Він тяжів до сільської тематики. Йому боліли поневіряння селян у роки розвалу АПК, він прагнув розказати усім про паростки вільного господарювання на землі. І тут Зленко не дозволяв собі задовольнятися тим, як реалізує свій творчий потен­ціал. Я впевнений: ніхто з нашої журна­лістської братії не прагнув настільки широко і масштабно, не побоюсь так сказати, служити по-новому покріпаченому селянству. Він з натхненням, образно кажучи, упрягся в плуга і несамовито пер його, розорюючи цілину нових стосунків на селі. Коли за моєї присутності на одному із письменницьких зібрань Херсонщини було мовлено, що книжки-візитки керівників господарств Півдня України, які робить Віталій Зленко, — це вищий зразок публіцистики, я дещо скептично поставився до такої думки. А коли почитав з десяток книжок-візиток, відкрив для себе Зленка як борця за права селянина. Тільки Віталій Зленко міг сказати: «Херсонщина — рай для працелюба! Тут палицю уткни у землю, доглянь її з лю­бов’ю — і виросте розкішний сад». У цьому вбачається смисл гімну землеробам Херсонщини, який складав Віталій Зленко упродовж усього свого життя.

     Друкуватися Віталій Зленко почав у 15-річному віці. А уже 1967 року побачила світ його збірка лірики “Балада про червону калину”. Через 5 років у видавництві "Радянський письменник" вийшла книга "Сіль Чумацького Шляху: поезії". А незабаром Віталій Зленко порадував своїх шанувальників новим виданням - "Ранок не високосного року: поезії і проза". Своєю творчістю Віталій Зленко створив колоритні образи людей нашого краю. У його творах помітний вплив Олеся Гончара з його любов'ю до українського характеру, Дмитрове Павличкове несприйняття суспільних пороків.

      Про літературний спадок Віталія Зленка розповідав письменник Валерій Бойченко  у нарисі "Зі степових криниць". А Микола Братан присвятив йому публікацію "Бійцівський характер". Спогади про роботу Віталія Зленка в бериславському "Маяку" видав херсонський літератор Анатолій Анастасьєв. А журналіст Віктор Гридасов розповів про Віталія Зленка - редактора "нової Кахавки", власного кореспондента республіканської газети, керівника  літературно-публіцистичний клубу «ТАВРІЯ-PR».

          

ЗЛЕНКИ- У СПОГАДАХ СУЧАСНИКІВ:

Уривок з нарису журналіста Анатолія Анастасьєв "В житті важлива кожна мить":

Булава і шабля - Олесю Гончару      

Ранньої весни 1968 року я вперше переступив поріг Бериславської райгазети "Маяк". У ті роки цей часопис вважався флагманом серед періодичних видань Херсонщини. І нічого в тому дивного, адже донедавна редагував газету письменник Юрій Голобородько, а на посаді відповідального секретаря працював вже тоді помітний в українській літературі поет Микола Братан. Під впливом і безпосереднім опікуванням відточував своє перо журналіста і поета мій ровесник Віталій Зленко.  Окрім основної редакційної роботи, Віталій очолював літературне об'єднання, яке згуртувало навколо "Маяка" творчих людей Бериславщини.  Літоб'єднання мало в районі неабиякі вагу і вплив. Щомісячна літсторінка у райгазеті, виступи місцевих літераторів у трудових колективах, у школах та училищах працювали, безумовно, на імідж керівникові літоб'єднання. Досить зазначити, що членом нашого літоб'єднання був і тодішній перший секретар райкому Компартії України В. К .Метляєв. Пізніше Василь Кирилович видав кілька поетичних збірок. А першому знайомству читачів з його поезіями сприяв, зокрема, Віталій Зленко, підготувавши добірку віршів для "Літературної України". 
Наше літоб'єднання було не лише школою художньої майстерності. Тут ми формували свою громадянську позицію, розширювали світогляд. Сприяли цьому твори шестидесятників, які буквально вибухали новими темами, новими поглядами на стан речей. Ми захоплювалися, зокрема, поезіями полум'яного і ніжно-ліричного Василя Симоненка. Перечитували їх здебільшого в авторських рукописах, які невідомо де і як здобував Зленко. Справжнім захопленням користувалася збірка "Сто поезій" Миколи Вінграновського. Але ще більше збудження як по всій країні, так і серед нас викликав роман Олеся Гончара "Собор". Щойно побачивши світ, він і його автор наразилися на шельмування та гоніння з боку тодішньої комуно-більшовицької пропаганди. Майже в усіх газетах і журналах, підпорядкованих відповідним партійним комітетам, друкувалися виступи інтелігенції, прославлених передовиків виробництва, написаних перами заангажованих критиків. Ми розуміли, як тяжко було Олесю Терентійовичу переносити оте знавісніле цькування. На одному із своїх засідань вирішили підтримати його у скрутний для нього час. Але яким чином? Ідею подав Віталій Зленко. 

Незадовго перед цим ми побували на будівництві Каховського магістрального каналу і зацікавилися розкопками одного із стародавніх курганів. В ньому були знайдені нехитрі козацькі скарби, серед яких - бойова шабля. Віталію якимось чином вдалося "вициганити" цю кривулю. Як же вона знадобилася нам! Робітники Бериславського машзаводу на наше прохання до білого блиску відполірували шаблю. Окрім того, виточили з бронзи чудову булаву з міцними і гострими шипаками. Поміж тих шипаків редакційне жіноцтво на чолі з Таїсією Авраменко (Тарасюк) наклеїло "діаманти". І дарма, що були вони штучними, булава справляла враження справжньої, гетьманської.

Тепер, написавши Олесю Терентійовичу колективного листа, ми разом із шаблею та булавою відрядили до Києва Віталія Зленка. Повернувся він з Києва через кілька днів.

- Приймав мене Олесь Терентійович удома, - розповідав він. - Сиділи у вітальні, пили чай. Почував я себе на сьомому небі. Це ж спілкувалася зі мною така людина! З одного боку - найцікавіший, найвидатніший сучасний письменник, а разом із тим - надзвичайна скромність і людяність, непідробна увага до співбесідника...

Олесь Терентійович вручив Віталію примірник "Собору", котрого вже не було на полицях жодного книжкового магазину, жодної бібліотеки.

Жили у люксі з Дмитром Павличком    

Улітку 1968 року у Миколаєві проходив Всесоюзний зліт молодих письменників. Керував ним вже тоді широко відомий український поет Дмитро Васильович Павличко. Пощастило на цьому творчому форумі побувати і мені разом із Віталієм Зленком та Василем Мелещенком. Сталося так, що номерів у готелі виявилося замало. З'ясування ситуації з адміністратором нічого не дало. І якби не Дмитро Васильович, довелося б нам ночувати на вокзалі.

 - Якось розмістимось, - сказав він, пропускаючи нас до великої, добре умебльованої вітальні.

Поскільки порядні люди не ходять в гості з порожніми руками, ми принесли двадцятилітрову каністру з чудовим вином, вистояним кільканадцять років у триярусних погребах князя Трубецького, що в селищі Козацьке на Бериславщині.

 Павличко запропонував:

 - Давайте, друзі, за давнім гуцульським звичаєм вип'ємо з одного келиха. Кожен, перед тим, як випити, має щось побажати своїм товаришам.

Засиділися допізна. Зленко, Мелещенко і я полягали на розкладачках, які внесли до вітальні покоївки на прохання Дмитра Васильовича.

Розбудив нас Павличко о восьмій ранку. Сонце вже піднялося над багатоповерхівками і просушувало мокрий від учорашньої зливи асфальт. Вирішили прогулятися ранковим Миколаєвом. Проходячи повз фотоательє, ми попросили Дмитра Васильовича сфотографуватися разом з нами на згадку. По цей день, як дорогу пам'ять зберігаю я те фото. На зворотньому його боці підпис: "Дорогі мої Віталію, Василю, Анатолію! Добре бути з Вами щирими, ясними, талановитими! Не відчуваю піджака років і краватки гіркого досвіду. Дмитро Павличко".

Уривок з нарису журналіста Віктора Гридасова "Віталій Зленко. Яким він був":

   Новокаховська редакція — всесоюзна лабораторія      

Він не зійшов на вершину письменницького Олімпу, хоча його творчий доробок гармонійно вплетений у загальний портрет української літератури. Як керівник журна­лістського колективу Віталій Зленко опанував усі секрети управління душами людей від початку і до кінця проб­лематичної професії.

      Друзями з Віталієм Зленком ми стали у 1976 році. У ті часи кожен керівник журналістського колективу всього СРСР, котрий розумів своє призначення, вважав за обов’язок побувати в редакції міської газети «Нова Каховка». Преса, особливо професійні журналістські видання, повідомляла про незвичайну для тих часів організацію праці газетярів. Будь-які семінари, інші зібрання такого роду нашої братії, як на теренах України, так і СРСР, не обходилися без розповідей про газету «Нова Каховка» та її людей. У ті часи усталені уявлення про живу картину життя редакції подавалися однозначно: в одному місці люди з безкровними обличчями у напівтемряві скриплять перами; у другому — в хмарах тютюнового диму метушаться, сваряться, беручи один одного за петельки; у третьому — надслухняно схиленими головами звеличується постать людини у форменому кітелі. Одне слово, тьмутараканщина.

А тут — ось вам газетярська обитель: царство Боже. Виявляється, робота для кожного може бути легкою і бажаною, приносити задоволення  і стає життєвою школою. Фантастика! Відтак, я, редактор горностаївської районної газети "Сільські новини", - у Новій Каховці. 

Те, що зробив Віталій Зленко у новокаховській редакції, називалося «науковою організацією праці журналістського колективу». Сьогодні це іменувалося б як сучасний редакційний менеджмент. Дієвість зленківського редакційного процесу полягала у поєднанні творчості з поважними взаєминами в колективі. Неоднозначно, наприклад, сприймалося надання журналістам можливостей вільно вибудовувати виконання своїх службових обов’язків. У багатьох моментах це розцінювалось як анархія ви­робничого процесу. А Віталій Зленко говорив:

— Мене не цікавить, скільки годин працівник перебуває у редакції. Оцінка йому виставляється за опублікований матеріал. Якщо публікація відпо­відає запланованій для номера тематиці, якщо глибоко розкривається проб­лема, якщо мова, стиль викладення фактів і сама оповідь відповідають стандартам редакційної політики — усі питання знімаються.

А самі новокаховські газетярі про виконання своїх функціональних обов’язків завжди говорили лаконічно:

— Кожен за два тижні наперед знає, який матеріал за тематикою, розміром, коли має покласти на стіл відповідальному секретареві. Тож має змогу почитати літературу, пустити коріння в тему. Словом, озброїтися до зубів...

      Отак зленківці жили і творили. 

Є ЧАС РОЗКИДАТИ КАМІННЯ, І Є - ЗБИРАТИ

Велику сім'ю Зленка В. М. спіткала трагічна доля. Він уже перебував на пенсії, коли в автокатастрофі загинули два сини-близнюки Андрій та Ярослав. За ними пішла на той світ дружина - Ганна Іванівна. Козацьке здоров'я Віталія Миколайовича не витримало важких ударів долі. 1 серпня 2005 року його не стало. Він помер через три місяці після смерті Ганни Іванівни. 15 червня 2012 року трагічно обірвалося життя третього сина - Сергія. Отак і лежать вони, п’ятеро Зленків, один біля одного на кладовищі Геологів у Херсоні. Могилки Андрія і Ярослава за життя батьків приведені до нормального стану. Поховання Зленків старших перебувають у занедбаному стані. Є переконання, що це тимчасово. Влада Нової Каховки, Херсонської області мають увіковічнити заслуги Віталія Миколайовича Зленка - полум’яного журналіста, талановитого редактора, письменника і поета - співця рідного краю, який називав Херсонщину раєм для працелюба

            

Через роки, я ще і ще раз перечитую брошуру «Апостол дії». У ній представник Президента України в Херсон­ській області Олександр Мельников до­мінантою життя керівника будь-якого рангу визначає боротьбу за со­ціальну справедливість. Він з болем за­уважує, що підтримати біднішого, сироту, вдову чи просто людину  — це правило християнської моралі, звичаїв слов’янських народів, ми безнадійно втрачаємо. І однозначно наголошує: майбутнє нації — у соціальній зорієнтованості устрою країни, коли усі будуть разом, а багатства розподілятимуть по потребі кожного. Ідеї утвердження загальнолюдських цінностей проходять через усю творчість Віталія Зленка. Він пристрасно проповідував біблійні заповіді: не убий, не кради, не прелюбодій, не лжезасвідчуй, поважай отця і матір свою.

Підготував Віктор Гридасов

На титульному фото: В.Мелещенко, А.Анастасьєв; внизу: В.Зленко, Д.Павличко.

А слышали ли Вы, что:
У Скадовську на туристів наступають приватизатори?
Туристка із Кривого Рогу Ганна Олійник у Скадовську була неприємно вражена ціною "золотого" пляжного піску. Про це жіночка написала у "Фейсбуці": Ось ...
Подразделения ВСУ на Херсонщине
Минобороны внимательно следит за неожиданными учениями, которые Российская Федерация проводит у границ Украины и в оккупированном Крыму, все ...
Про осіннє свято літніх людей в Херсоні подбають ще влітку
Херсонцям пропонують знайти час в літку й долучитися до роботи, щоб зробити День людини похилого віку в жовтні - незабутнім. 1 жовтня відзначається ...
В Олешках из сала выложили малый герб
3 июня, на фестивале «Олешье green day» в Олешках установили рекорд Украины - самый большой бутерброд с салом в форме трезубца весом около 200 кг. ...

Добавить комментарий